О, Ехо, донько гір і тіней, Що блукаєш серед скель і лісів, Твій голос — відлуння кохання, Що ніколи не торкається серця того, кого любиш. Колись ти сміялася серед річок і гір, Та слова твої зникали крізь віки, І лиш відлуння повторювало їх, Наче сумна музика, що ніколи не стихає. Кожен крок твій — слід у повітрі, Кожен звук — тінь у пустому серці. Ти прагнеш любові, але її не доторкнутися, І лише гори зберігають твій сум. Ти повторюєш чужі слова, І в них — твоя втрата, твоя доля. Бо кохання, що не відповідає, Стає музикою лише у тіні. Хай лунає твій спів серед скель, Нехай відлуння розлітається по долинах. Бо навіть мовчання твоє Може доторкнутися до душі смертних. Ти — урок терпіння і ніжності, Ти — живе відлуння нездійсненого. І кожен, хто слухає тебе, Відчуває сум і красу одночасно. О, Ехо, нехай твої слова Пливуть крізь віки як ріка. Нехай твоє мовчання вчить нас, Що любов іноді — лише тінь і звук. Слава тобі, Ехо, тиха і невловима, Що тримаєш серця у дзеркалі відлуння. Бо навіть у пустоті є краса, І навіть у мовчанні живе кохання.
