
І знову дорога, немає кінця, і світяться очі, і думка жива, обличчя, обличчя, чужі і свої, і крутиться сонце навколо землі... І я залишаю невидимий слід, і хвиля об берег -так тисячі літ... минуле як спогад - вертається, б'є, я йду, поки серце у грудях моє. А квіти з під снігу так хочуть тепла, а люди як сонце - коли є душа, ми разом з тобою йдемо по Землі, поглянь в мої очі, загляну в твої. Мій друже, мій друже, одна в нас Земля, чому плачуть сльози, чому стільки зла, дорога, дорога, йдемо і йдемо, і мрій так багато: куди все сплило... Чим ближще до сонця, тим важче іти, і вітер уперся, і нищить сліди, дай руку, дай руку - образи пробач... бо час невгамовний стирає наш плач. А потім - кінець, і застило усе, ти будеш кричати, лиш ехо впаде, я жити ще хочу, круги на воді, чим дальше від серця, маленькі дрібні... І рани зітруться, і біль пропаде, життя як не було, його й не буде, і заново жити- усе би віддав, що думав для себе - тобі б я бажав...

