О, Астреє, світла серед зірок, Доню неба і чистоти давніх часів, Ти ходила серед людей без страху, Коли земля ще не знала неправди. Тоді не було меча і кайданів, Не було клятв, що ламаються в тіні, І слово людини було як камінь, Твердий і чистий перед богами. Ти ступала легко серед полів, Де справедливість була, як повітря. І кожне серце знало межу, Не через страх, а через гармонію. Та коли прийшла темна доба, І неправда проросла серед людей, Ти піднялася від землі до неба, Залишивши нас у тіні самих себе. Тепер ти сяєш серед сузір’їв, Мов суддя, що дивиться мовчки. Твої терези — серед небес, І зірки схиляються перед твоєю правдою. О, Астреє, чи повернешся ти До людей, що втратили шлях? Чи знову земля стане чистою, Як у ті дні, що вже стали легендою? Ми кличемо тебе крізь віки, Ми шукаємо твій втрачений слід. Бо без тебе серця темніють, І правда стає лише тінню слова. Повернися, навіть як подих вітру, Навіть як світло ранкової зорі, Щоб знову навчити людей Жити у злагоді з богами і землею. О, Астреє, зоря справедливості, Твій відхід — наш біль і провина. Та поки люди пам’ятають тебе, Золотий вік ще не згас остаточно. Хай у кожному серці спалахне Іскра твоєї чистої міри — І тоді, можливо, ти повернешся З небес на землю знов.
