О, Муза, заспівай про шлях земний, Що починається з тихого подиху, Коли дитя ще не знає імені долі, І світ для нього — як світло без меж. Бо кожна душа приходить як παῖς, Легка, мов роса на ранкових травах, Без тягаря, без страху і пам’яті, Як дар, що ще не знає себе. Та виростає квітка серед часу, І ніжна постать стає κόρη, Дочка землі і дому свого, Що вчиться слухати голос світу. Її кроки ще тихі і світлі, Її сміх — як струмок серед каміння, І в ній уже спить таємниця, Що чекає на своє пробудження. І ось приходить година межі — Світло стає глибшим і важчим, І дівчина входить у стан παρθένος, Священний, мов храм без диму. О, чистота, що не є слабкістю, О, сила, що ще не торкнулась світу, У цьому стані — і страх, і велич, І двері, що ведуть до долі. Та час не стоїть навіть для богів, І серце прагне єднання і тепла, І стає вона ніжною νύμφη, Межею між самотою і двома. Це мить переходу, мить полум’я, Коли любов торкається душі, І світ уже не є лише зовнішнім, А стає життям у двох серцях. І ось постає вона як γυνή, Жінка, що знає вагу і радість, Що несе в собі пам’ять усіх станів, І тримає світ у своїх руках. У ній — дитя, що колись сміялось, У ній — дівчина, що мріяла в тиші, У ній — діва, що стояла гордо, І наречена, що відкрила серце. О, коло життя, що не знає кінця, О, шлях, що веде крізь світло і тінь, Хай кожен стан буде славний і чистий, Бо всі вони — єдина гармонія. І хай співає хор людських поколінь: Не в одному образі — краса, А в усьому шляху душі, Що стає світлом серед часу.
