О, музи світлоносні, згадайте Іпполіту, доньку війни й вітру, Царицю амазонок, Що ступала легко, мов блискавка над степом. Її спис сяяв, мов ранкова зоря, Її щит був круглий, як місяць над морем, І жоден страх не торкався серця її, Бо Артеміда була її сестрою в лісах. Та ось мовчить її кінь, І не звучить її бойовий клич. Пил дороги укрив її плечі, І кров змішалась із червоними квітами землі. О, доле сувора, чому ти зламала Лук тієї, що не знала поразки? Чому меч, що перемагав ворогів, Не відвернув руки неминучого часу? Плачте, сестри амазонки, Підніміть чорні щити до неба! Хай вітер степу несе ваші голоси До берегів, де сходить сонце. Нехай ріки пам’ятають її ім’я, Нехай коні тупочуть на курганах, Нехай лунає в легендах Слава Іпполіти — дочки бурі. Бо не вмирає та, Чиє ім’я тримає пам’ять людей. Вона стала дорогою для воїнів, Вона стала зорею для тих, хто йде в бій. Там, де багряні заходи сонця Торкають списи на обрії, Там її дух іде поруч із нами, Сміливий, як політ орла. Спи ж у кургані, Іпполіто, Під небом широким, як море. Земля прийняла твоє тіло, Та слава твоя не знає могили. О, пам’ять вічна, сильніша за смерть, Збережи ім’я цариці амазонок. Хай у кожному ранковому вітрі Лунає її незгасний клич.
