Блюз по-українські (якийсь Йогансен)

Щире слово завмерло в зітханні... Ми так близько й водночас далеко. Відстань подиху тільки між нами, Та від цього чомусь вже нелегко. Я не знаю, про що мовчать очі І соромлюся, наче дитина. Лиш на тебе дивитися хочу - Зараз ти, як ніколи, красива. Що в очах? - Чи то вогник від свічки? Може, іскра чогось неземного?.. На вечірній терасі ще трішки Ми побудем востаннє з тобою. Мовчимо собі кожен про себе. У повітрі літає спокуса, То сміється, то плаче смиренно У тужливій мелодії блюзу. Мені соромно, боляче, страшно, Знов слова застрягають у горлі І ніяк не виходить сказати, Що тебе розлюбити не в змозі. ... Ось і все. Поцілунок прощання. Ніжний, щирий, палкий, наче вперше. Замість слова лиш кляте зітхання... Ти пішла... Та від цього не легше.