Високий духу, дав мені ти все

Високий духу, дав мені ти все, Усе, чого просив я, недаремно Мені явив ти лик свій пломенистий. Природу дивну дав мені в уділ, Дав силу — почувать, зажить її, Не подивлять споглядачем холодним, А глибоко у надра таємничі, Немов у серце друга, зазирнути. Ти показав всю безліч животвору, Навчив мене вбачать своїх братів В воді, в повітрі, в тихому гаю. Коли в бору реве-бушує буря І падає стовбур’я дужих сосон, Ламаючи і тлумлячи сусідів, — Аж хряскотом одгримує од гір, Ведеш мене ти в затишок печери Й показуєш мені мене самого — Які дива таяться в мене в грудях. А як засяє місяць-білозір — Леліють в блиску лагіднім навколо, На брилах скель і у гіллі вологім, Часів прадавніх постаті сріблисті, — І м’якша пал суворий споглядання. Ох, для людей ніщо не досконале, Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті, Що до богів мене все ближче зносить, Супутника, що став вже необхідним, Хоч він зухвало й холодно знижає Мене в моїх очах і обертає Одним слівцем твої дари унівець. Роздмухує в мені він ярий пломінь До видива прекрасного того. Я рвуся од жаги до насолоди, І в насолоді я жаги жадаю.