Фауст про мистецтво

Без почуття й мистецтво все даремне, Коли ж говорить з вас душа, То слово щире і буремне Усі людські серця зруша. А ви?.. Сидіть та компонуйте З чужих об’їдків розмазню, Та в попілець ретельно дуйте — Ачей здобудете вогню! Як вам це всмак, то дурні й діти З вас подивують інший раз; Але шкода серцями володіти, Коли немає серця в вас. Шукай заслуги не в словах, Не шийся в галасливі блазні! Як розум є в твоїх речах, То будуть без окрас виразні, Бо для правдивих мудреців Не треба вишуканих слів. Всі ваші фрази дуті, беззмістовні, Цяцьковані, бундючно-пишномовні, — То вітер лиш, що десь між верховіть Сухим осіннім листям шарудить. Пергаментом жаги не вгамувати, Не в нім свята, живуща течія; Повік тобі на спрагу знемагати, Коли суха душа твоя. Авжеж далеко, аж до зір! В часи минулі не сяга наш зір: То книга за сьома печатьми. А те, що звеш ти “дух часів”, — В тім лиш відбиток духу письмаків, По суті, можем помічать ми. Та писанина — то якесь страхіття, Поглянувши, світ за очі б тікав: То — купа сміття, звалище лахміття, А в кращім разі — фарс з життя держав, Повчальними прикрашений думками, Банальними, як у ляльковій драмі. А що ж “пізнати” означає? Хто справжнім іменем назве дитя? Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг, Та й ті провидці, серцем необачні, Несли свої думки юрбі невдячній; За те й палили, й розпинали їх… Даруйте, друже, мабуть, час кінчати, Бо вже, дивіться, пізня ніч.