Із Марфою ми стали гомоніти про родичів, яких уже нема. Брати і сестри повмирали в тітки — з усіх вона зосталася сама. Марія стала маком на городі — щороку вироста і зацвіта, видзвонює дзвінкоголовим плодом Її жіноча врода золота. Тетяна в небі ластівкою стала, й немов колись — тепер також співа, таки своє ще не відщебетала на світі цім її душа жива. Гордій став вітром — з лісу а чи з лугу, став криком чайки у досвітній млі над полем тим, де він колись за плугом ходив і кланявсь батьківській землі. Ликера стала конопляним цвітом, який гірчить так, як весняний дим,— він проплива над акварельним світом, що був, що є, що буде молодим. Життя близьке стає життям неблизьким, і тишею стає колишній грім… Десь Тилимон — братерським обеліском і зіркою червоною на нім!.. На Марфу жде — канупер і любисток. Крушина й глід. Горобина чека. Верба чека.в леваді свдолиста. Чекає ліс. І поле. І ріка.