Фауст (сам)_4

Що за гомін, що за світлий дзвін Від уст відводить чашу ненадпиту? То дзвонів гук; чи не вістує він День Великодній змученому світу? Ви, хори, почали уже той втішний спів, Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринів Потвердженням Нового Заповіту? Небесна вість любові й миру, За чим прийшла в оселю сіру? Лети туди, де є лагідні почуття. Я чую вість, але утратив віру. А чудо — віри вкохане дитя. У сфери ті, відкіль той спів лунає, Мені заказано політ; Та рідний був той дзвін мені з малечих літ, І знов мене він до життя вертає. Колись, було, в суботній тишині Небес цілунок мариться мені, І чудо чується у дзвоні, тайни повнім, І я горю в екстазі молитовнім; І йду, було, у поле, в ліс, У тузі солодко-бентежній, І розливаюсь морем сліз, І світ встає в мені безмежний! Так згадую я час дитячих забавок І щастя свят весни, свобідне і безкрає, І спогад любий цей мене вже не пускає Зробить останній, грізний крок. Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія! Сльоза біжить… О земле, знову твій я!