Прокинулось життя кипуче знову (Фауст)

Прокинулось життя кипуче знову, Голубливе вітаючи світання; Ти, земле, знов явила міць чудову — Наснажує мене твоє дихання, Бажанням дії трепетно проймає, Розбуджує нестримне поривання В нове буття, високе і безкрає. Хвилює все у досвітку рахманнім, Многоголосим дзвоном гай лунає, Долини мріють в мареві туманнім, — Та світло неба бореться зі тьмою: Вітки, що спали в застумі духмянім, Малюються чіткіш передо мною, І кольори вирізнюються чисто; Квітки й листки жемчужаться росою; Навколо мене рай цвіте барвисто. Угору глянь — розжеврілись вершини, Вістуючи нам сонця схід врочисто; До них раніш одвічне світло лине, Що згодом лиш до нас дійде, веселе… Ось на шумкі зелені полонини Вже сонце килим світлотканий стеле, Що шириться, все далі й далі йдучи; Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле! Бо ранить очі вид його сліпучий. Буває так — після років шукання, Пройшовши шлях тернистий та колючий, Ти на порозі здійснення бажання Враз спинишся налякано, бо звідти Обдасть тебе палюче полихання; Ти світоч жизні хочеш запалити — Коли ж навкруг кипить огненне море! Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти, Такі палкі і радощі і горе, Що до землі твій погляд знову рветься, Сховатись в запинало непрозоре. Нехай же сонце ззаду зостається! Ось водоспад все більш мій зір чарує. Зі скель стрімких він нависом іллється, Мільйонами струмочків він вирує, Клубочиться він хмарою сяйною, В повітрі шумом розсипним шумує. В його бризках розлогою дугою Веселка грає змінно-переливна, То мов різьблена, то пов’ється млою, Відсвіжує навколо все, чарівна… Дивись на неї й добре розмірковуй: Вона нам каже, осяйна царівна, Що все життя — лиш відсвіт кольоровий.