Пегас у ярмі (Фрідріх Шиллер)

На ярмарок у Хаймаркет, Де і жінок купують ласо, Голодний, змучений поет, Привів продати тут Пегаса. Крилатому коню сюди, ярмо, не хочеться страшенно… І роззявляє люд роти – Пручається, мов навіжений, Предивний кінь, – яка краса, – Стрімкий і дужий, пречудовий! Лиш крила б зняти – в небеса Йому вже не злетіти знову. А так лишити – боже, збав, – Ще занесе до хмар карету! Нікому не кортить забав, Тож і притримують монети… Однак знайшовся чоловік: – Хоч крила заважають ділу, Але вони тут – не навік, Їх коновал відріже вміло. Бо я – господар, не жебрак, П’ять золотих даю за нього… – О, Боже, звісно, по руках, Бери, щасливої дороги! Веде коня додому Ганс, Впрягає радісно у воза… Й перекидається ураз! А на очах Пегаса – сльози. «Нічого, конику мій, мир, Поштову повезеш карету? Бо ти ж у мене – богатир, Дотримуйся лиш етикету». Спочатку кінь помчав мерщій, Та став, як вкопаний, ні звуку, – Пегасу краще на забій, Аніж місити десь пилюку… Ганс голодом його морив, Щоб дивний кінь облишив норов; Проте не відбулося див, Змарніла, схудла лиш «потвора». Тоді Пегаса – в плуг, з биком, У парі, працювати в полі… Та прагне вирватись з оков – Злетіти б до небес, на волю! А не виходить – впав, як мрець, Лежить, не рухається, тихо… «Проклятий звір, невже кінець? Пропали гроші, от же лихо». Аж ось спускається із гір Добродій, сонячний, як груша, І бачить: помирає звір, Що людяну плекає душу. – Не злися, друже, не журись, Продай мені створіння миле... Гриць втішився. Й злетів увись Прибулець на Пегасі вміло. Відчув цю руку майстра кінь. Де жалюгідний полонений? Могутній дух, що звівсь з колін, І бог, свободою натхненний! Завмер, як очманілий, Ганс, Тер очі, начебто від бурі… А вершник на Пегасі враз, Мов янгол, зникнув у лазурі.