Совінь

Жовтневими вечорами чорніє озер блакить та нестерпно прозоре небесне скло запалю свічу, хай вона тремтить тугою за тим, чого не було ось збираються тіні у коло біля вогню кожна має казку сумну й гірку я не зайду двічі у воду цю хоч вона не тече і нема строку як немає завершення, бо зрештою небуття на відміну від існування немає меж зачаровано тіні вдивляються до нестя ми у небесно-озерне скло. Я вдивляюсь теж. І повільні небесні риби повертаються до глибин зупиняються кола всі на єдину мить з того боку до мене приходить він той ким сіди мали в колисці мене підмінить він, хто має поставу легку і легку ходу його очі дивно виблискують місяцем у росі він уміє спіймати долю та відвести біду мені снилося якось, що його полюбили всі ті, хто ніколи не сподівався любить мене.